Події на Сході України очима підлітка

                         1 серпня 2014 року мені довелось поїхати зі свого рідного міста. Не можу сказати, що для мене це було дуже приємно. Нікому не хочеться кидати свій дім. Але й залишатись вдома було небезпечно.
                        Я народилась в місті Новоазовськ, Донецької області і прожила там 15 років. В 2014 році  закінчила 9 класів Новоазовської ЗОШ I – IIIступенів № 2.
                      Відправляючи мене до родичів, батьки сказали, що це лише на декілька тижнів. Вони сподівались, що швидко все закінчиться і ми зможемо жити й далі в своєму місті. Але, нажаль, не вийшло так, як сподівались люди...
                     Якщо чесно, то я не відчувала себе в небезпеці. Моє місто охороняли українські військові, тому я могла бути спокійною за своє життя. Але були періоди, коли цих хлопців обстрілювали. Навіть зараз, коли пройшло 8 місяців, я не можу стримати сліз. Досить часто я мала можливість бачити українських військових, з деякими була особисто знайома. Це дуже мужні й сильні люди. Знаєте, дуже важко почути, що наших військових обстріляли. І ось одного літнього дня для мене це стало ударом. Новинами повідомили, що вночі обстріляли пункт пропуску «Новоазовськ». За словами знайомих я зрозуміла, що є поранені і загиблі. Тоді було таке відчуття, ніби я втратила рідну людину. Але вони дійсно були для мене рідними. Вони захищали моє життя. Тоді я могла спати спокійно.
                   Ще рік тому я не могла подумати, що мені колись доведеться залишити свій дім і поїхати. Але це сталось. В Новоазовську залишилось багато моїх знайомих і друзів. Нажаль, багато поїхало. Інколи я замислююсь і розумію, що, можливо, ми вже ніколи не побачимось. Я сподіваюсь, що скоро потраплю додому, але я не впевнена, що всі мої друзі повернуться.
                 Зараз я закінчую 10 клас в Новоставецькій ЗОШ I – IIIступенів. 1 вересня, прийшовши перший раз у цю школу і познайомившись з вчителями і однокласниками, я не думала, що буде так легко звикнути. Мене прийняли не як чужу дівчину з іншої школи, а як рідну. Я вдячна вчителям за знання, які вони мені дають.
               Я ніколи не звикну до думки, що не зможу поїхати в своє рідне місто. Важко розуміти, що якісь дорослі вирішили мою долю. Мене змусили залишити свою маленьку Батьківщину. Сподіваюсь, що ці люди будуть покарані. На мою думку, ніхто, крім Бога, не може вирішувати, кому жити, а кому ні. Немає такого права в дорослих. Але їх схоже це не цікавить. Зараз люди сотнями, а то й тисячами їдуть з своїх домівок. Ніхто не питає чи вони цього хочуть. Нажаль, ситуація на стільки складна, що якщо хочеш жити, то доводиться їхати.
                  Я багато чула про те, що Україну ділять на Захід і Схід. І впевнено можу сказати, що не варто в це вірити. Україна – це не Захід і Схід. Україна -  це територія від Сходу до Заходу, де живе український народ. В історію українці увійшли як волелюбний, працездатний, товариський, щирий і могутній народ. Ми пройшли через війни, утиски, кріпацтво, приниження і заборону усього українського. У 1863 році був виданий Валуєвський циркуляр – таємне розпорядження Петра Валуєва, в якому наказувалось заборонити друкування українською мовою значної кількості книг. А в 1876 році, згідно з виданням Емського указу, написання творів українською мовою заборонялося повністю. Але ми вистояли, стерпіли все і не зламалися, не скорилися. Ми побудували сильну, незалежну демократичну і волелюбну країну. Ми – діти своєї матусі України. 
                  Я вдячна українським військовим за те, що вони захищають цілісність і недоторканість України і українського народу. Щиро приношу свої співчуття родинам, які, нажаль, не дочекались близьких і рідних зі Сходу. Я хочу побажати всім дружинам і матерям, сестрам і бабусям віри і надії у світле майбутнє України і українського народу. Я дуже хочу, щоб усі люди дочекались своїх близьких і рідних.
                  Я вірю, що ми переможемо. За нами правда. З нами Бог.
 Учениця 10 класу
Новоставецької ЗОШ I – III ступенів.
Кириченко Катерина